Сквозь молчание
Сквозь мое молчание светится вина.
Молчание!..
Сквозь него светится моя вина. И ты можешь ее узнать. Кто же, как не ты...
Сквозь твое молчание - полная луна.
Сквозь твое молчание светит полная луна. И свет луны пронизывает стекло и наполняет серебром мою небольшую одинокую комнату.
Мне приходит в голову, что луна – это фонарь Снежной Королевы, но, конечно, это все лишь метафорический полет моих фантазий. Мне совсем не холодно...
За моею нежностью - горький привкус дня.
Меня наполняет нежность, но за ней всегда стоит горький привкус прошедшего дня. Этот привкус всегда вынуждает меня осознавать банальность такого чувства как нежность. В современной среде ему почти не остается места. Но что мне до современного! Я несколько не из этого мира настоящего, не из этого синхронизированного времени.
За твоею нежностью - поиски меня…
Тебя тоже наполняет неминуемая нежность. И она неминуема до тех пор, пока ты ищешь меня. И зачем оно тебе?.. Мир тянет тебя в разные стороны, и все труднее становится держаться правильного мироощущения.
За моими строчками - будущего взгляд.
Мне выпал случай писать эти строчки, за которыми взгляд будущего. Да, будущее, которое впереди, оглядывается, и я... остаюсь в прошлом, выпав из времени настоящего. Время – такая сложная вещь. Но оно есть всюду, тогда и теперь. А потому мне все равно, где я. Почти все равно.
За твоими точками - прошлый листопад.
Время от времени ты тоже что-то пишешь, но у меня нет возможности узнать, что именно. Только чувствую, как ты ставишь точки, одну за другой. И сквозь эти точки, будто сквозь волшебные темные ходы, веет ветер прошлого, он пахнет осенними листьями. И ты вспоминаешь листопад. И не знаешь, что делать с этими воспоминаниями. Ты ставишь еще одну точку... или делаешь попытку ее поставить.
Под моими пальцами - хрупкое стекло.
Вдруг я ощущаю, что под моими пальцами уже не бумага, а тонкое, хрупкое стекло. Я почти не шевелюсь. Каждая буква вспыхивает желтым огнем, и я вспоминаю все то, что успел забыть. Когда я успел?..
Под твоими пальцами - все, что не прошло.
Под твоими пальцами происходит почти то же самое. Кажется, для тебя ничего не прошло. Все осталось почти таким, каким оно было. Почти... Мне показалось...
У тебя - надеждами занесло окно.
Ты подходишь к окну, занесенному надеждами и зимними вьюгами, дышишь на стекло и снова рисуешь точки. Множество отпечатков...
У меня по-прежнему тихо и темно.
Лунный свет исчез из моей комнаты. Я подошел посмотреть в окно, и ничего не смог увидеть. Все осталось, как и было – тихо и темно.
За моим молчанием - вечное "прости…"
И в этой тишине я услышал собственное молчание, которое говорило: «прости». Оно говорило снова и снова, будто вечное эхо, что не в состоянии остановиться, и потому обреченное на существование в бесконечности однообразного повтора.
За твоим молчанием - чистота пути.
А ты все делаешь так, как нужно. Твой путь – чистый и открытый. Но не открывай его сквозь слова. Оставь молчание молчаливым.
Замер в ожидании снежный мир в лесу.
Не Снежная Королева, но снег таки поймал мои метафорические фантазии касательно луны-фонаря. И весь мир застыл в ожидании диво-метафоры, которая поднимет вьюгу в лесу, и ледяные снежинки вновь коснутся неба.
Красоту молчания я тебе несу.
Но моя фантазия не рождает никаких фантазий. Я иду через волшебный лес и несу красоту твоего молчания.
Легкую, бескрайнюю, вечную без слов.
Куда же я несу ее – такую легкую, такую безграничную, такую вечно бессловесную?..
Как надежду тайную, книгу светлых снов.
Да, у меня есть тайная надежда... Я будто окунаюсь в книгу светлых снов... снов, где все укрыто серебряным сиянием луны. «Луны!..» - шепотом повторяет снег мои мысли. «Луны!..» - чуть слышно подхватывают ледяные снежинки.
Хрупкая и нежная - нам не донести.
Я смотрю вокруг – все такое хрупкое и нежное, как красота твоего молчания. Нам ее никуда не донести. Нам с ледяными снежинками не донести ее без того, чтобы не замерзнуть или же не растаять.
Мир застыл заснеженный… Вечное "Прости…"
«Не растаять!..» - шепчет заснеженный мир. «Не растаять!..» - шепчет и постепенно застывает. Наступает тишина. И я понимаю, что останусь тут навсегда, окутанный вечным, несказанным «Прости!..».
(в ночь с 22 на 23.12.07.)
Крізь мовчання
Сквозь мое молчание светится вина.
Мовчання!..
Крізь нього світиться моя провина. І ти можеш її впізнати. Хто ж, як не ти…
Сквозь твое молчание – полная луна.
Крізь твоє мовчання світить повний місяць. І світло місяця пронизує скло і наповнює сріблом мою невелику самотню кімнату.
Мені спадає на думку, що місяць – це ліхтар Снігової Королеви, але, звичайно, це все лише метафоричний політ моїх фантазій. Мені зовсім не холодно…
За моею нежностью – горький привкус дня.
Мене сповнює ніжність, але за нею завжди стоїть гіркий присмак дня, що минув. Цей присмак завжди змушує мене усвідомлювати банальність такого почуття як ніжність. В сучасному середовищі йому майже не лишається місця. Але що мені до сучасного! Я дещо не з цього світу сьогодення, не з цього синхронізованого часу.
За твоею нежностью – поиски меня…
Тебе також сповнює неминуча ніжність… І вона неминуча до тих пір, доки ти шукаєш мене. І навіщо воно тобі?.. Світ тягне тебе в різні боки, і все складніше стає триматися правильного світовідчуття.
За моими строчками – будущего взгляд.
Мені випала нагода писати ці рядки, за якими погляд майбутнього. Так, майбутнє, що попереду, озирається, і я… лишаюся в минулому, випавши з часу теперішнього. Час – така складна річ. Але він є всюди, тоді і тепер. А тому мені байдуже, де я. Майже байдуже.
За твоими точками – прошлый листопад.
Час від часу ти теж щось пишеш, але я не маю змоги дізнатися, що саме. Лише відчуваю, як ти ставиш крапки, одну за одною. І крізь ці крапки, неначе крізь чарівні темні ходи, віє вітер минулого, він пахне осіннім листям. І ти пригадуєш листопад. І не знаєш, що робити з цими спогадами. Ти ставиш ще одну крапку… чи робиш спробу її поставити.
Под моими пальцами – хрупкое стекло.
Раптом я відчуваю, що під моїми пальцями вже не папір, а тонке, крихке скло. Я майже не ворушуся. Кожна літера спалахує жовтим вогнем, і я згадую все те, що вже встиг забути. Коли я встиг?..
Под твоими пальцами – все, что не прошло.
Під твоїми пальцями відбувається майже те саме. Здається, для тебе нічого не минуло. Все залишилося майже таким, яким воно було. Майже… Мені здалося…
У тебя – надеждами занесло окно.
Ти підходиш до вікна, занесеного надіями та зимніми завірюхами, дихаєш на скло і знову малюєш крапки. Безліч відбитків…
У меня по-прежнему тихо и темно.
Місячне сяйво зникло з моєї кімнати. Я підійшов подивитися у вікно, і нічого не зміг побачити. Все лишилося як і було – тихо й темно.
За моим молчанием – вечное «прости…»
І в цій тиші я почув своє власне мовчання, що промовляло: «пробач…». Воно промовляло знову і знову, ніби вічне відлуння, що не в змозі зупинитися, і тому приречене на існування у нескінченності одноманітного повторення.
За твоим молчанием – чистота пути.
А ти все робиш так, як треба. Твій шлях – чистий і відкритий. Але не відкривай його крізь слова. Лиши мовчання мовчазним.
Замер в ожидании снежный мир в лесу.
Не Снігова Королева, але сніг таки впіймав мої метафоричні фантазії щодо місяця-ліхтаря. І весь світ застиг в очікуванні диво-метафори, що здійме хуртовину в лісі, і крижані сніжинки знову торкнуться неба.
Красоту молчания я тебе несу.
Але моя фантазія не народжує жодних метафор. Я йду крізь чарівний ліс і несу красу твого мовчання.
Легкую, бескрайнюю, вечную без слов.
Куди ж я несу її – таку легку, таку безмежну, таку вічно безсловесну?..
Как надежду тайную, книгу светлых снов.
Так, я маю таємничу надію… Я ніби поринаю у книгу світлих снів… снів, де все вкрито срібним сяйвом місяця. «Місяця!..» - пошепки повторює сніг мої думки. «Місяця!..» - ледве чутно підхоплюють крижані сніжинки.
Хрупкая и нежная – нам не донести.
Я дивлюся навкруги – все таке тендітне й ніжне, як краса твого мовчання. Нам її нікуди не донести. Нам із крижаними сніжинками не донести її без того, щоб не змерзнути або ж не розтанути.
Мир застыл заснеженный… Вечное «Прости…»
«Не розтанути!..» - шепоче засніжений світ. «Не розтанути!..» - шепоче і поступово застигає. Настає тиша. І я розумію, що зостануся тут назавжди, огорнутий вічним, невимовним «Пробач!..».
(в ніч з 22 на 23.12.07.)
|
© Тилльса 
Сохранить...
наверх 